Злоякісні новоутворення, локалізовані в порожнині малого таза, займають одне з основних місць у загальній структурі онкологічної захворюваності. Незважаючи на, здавалось би, легку доступність для об'єктивних методів обстеження жіночих геніталій, передміхурової залози та прямої кишки у чоловіків, а також наявність достатньої кількості методів інструментальних досліджень (ультразвукове дослідження, комп'ютерна (КТ), магнітно-резонансна томографія), численність пацієнтів із вперше виявленими злоякісними пухлинами малого таза поширених стадій сягає 50-75%. У зв'язку з цим летальність протягом першого року після встановлення діагнозу становить від 5% у хворих на рак ендометрію до 35% – на рак прямої кишки, яєчника та з позаорганними злоякісними новоутвореннями малого таза. Більше п'яти років живуть від 50% пацієнтів із раком ендометрію до 10% – з позаорганними новоутвореннями. Тому проблема підвищення ефективності лікування злоякісних новоутворень органів малого таза надзвичайно гостра і актуальна. Разом із тим актуальна й проблема оптимізації та вдосконалення існуючих і розробка нових підходів до лікування новоутворень, локалізованих у порожнині малого таза.

Останнім часом адекватне лікування пухлинних осередків цієї локалізації передбачає обов'язкове застосування хіміотерапевтичних засобів [11]. Терапія цитостатиками при злоякісних новоутвореннях малого таза використовується в різних режимах: неоад'ювантному, ад'ювантному, індукційному, паліативному [5, 8-10, 16, 18].
Одним із досить перспективних, але ще недостатньо вивчених методів протипухлинної медикаментозної терапії є ендолімфатична поліхіміотерапія (ЕПХТ) [20, 21]. Безпосередній вплив протипухлинних препаратів на клітини пухлини та її метастази в лімфатичних вузлах, пролонгована дія, можливість використання нестандартних концентрацій та імуномодулювальних засобів, більша спрямованість дії надають особливого значення цьому виду лікування [1, 9]. У механізмі протипухлинного впливу ендолімфатичного введення препаратів важливу роль надають процесу депонування їх у лімфатичній системі і поступовому вивільненню у кров, що забезпечує підтримання їх оптимальної концентрації [7, 14, 19, 20, 21]. 
Ми вивчили результати комбінованого та комплексного лікування у клініці Полтавського обласного онкологічного диспансеру 401 хворого (114 чоловіків та 287 жінок) з новоутвореннями, що локалізувались у порожнині малого таза. Вік пацієнтів коливався від 28 до 74 років (у середньому – 59±14). Розподіл хворих за локалізацією пухлин був таким: у 93 – рак шийки матки (РШМ), у 26 – рак тіла матки, у 58 – рак яєчників (РЯ), у 137 – рак прямої кишки (РПК), у 24 – рак анальної ділянки, у 24 – позаорганні новоутворення малого таза (ПЗНМТ) та у 28 – метастатичне ураження лімфовузлів малого таза. Всі досліджувані мали місцево поширений процес (ІІ-ІІІ стадія), а у частини визначали наявність метастатичного ураження регіонарних лімфовузлів (N_1-3). В морфологічній структурі значно переважали залозисті та плоскоклітинні варіанти пухлин. Всі пацієнти отримали від одного до декількох курсів ЕПХТ.
За даними лімфографії, найбільша кількість лімфатичних судин розташована на медіальній поверхні стегон (рис. 1).
Тут судини досягають найбільшого діаметру порівняно з іншими відділами кінцівок і знаходяться один від одного на відстані 1 см. Тому, на наш погляд, оптимальною зоною для катетеризації лімфатичних судин з метою виконання тривалої інфузії є анатомічна ділянка між середньою і верхньою третинами стегна по його внутрішній (медіальній) поверхні. Переваги такої методики полягають у наступному: по-перше, легкий доступ до судин та їх достатня кількість, а також значний діаметр лімфатичних судин; по-друге – можливість багаторазових повторних катетеризацій; по-третє – можливість встановлення катетера на тривалий час (10-30 днів). Для катетеризації лімфатичних судин ми використовували набір поліетиленових катетерів товщиною 1 і 2 мм з витонченою (до 0,2-0,3 мм) робочою частиною, яка безпосередньо вводиться у судину. Після встановлення катетера в лімфатичну судину ендолімфатичні інфузії розпочинали вже через 1-2 год. Вливання виконували за допомогою електронно-механічного інфузомата, швидкість уведення розчинів – від 3 до 5 мл/год (0,05-0,1 мл/хв). Залежно від схеми використання хіміотерапевтичних засобів ендолімфатичні інфузії проводили з періодичністю 24-48 год. Курс ЕПХТ тривав від 5 до 7 днів. 
На основі даних експериментального дослідження про вплив хіміотерапевтичних засобів безпосередньо на лімфатичні судини та терапевтичний синергізм препаратів для ЕПХТ ми використовували такі комбінації хіміопрепаратів: МРF (метотрексат, цисплатин, 5-фторурацил), МVСDtic (метотрексат, вінбластин, циклофосфан, дакарбазин), МFMiC (метотрексат, 5-фторурацил, мітоміцин С), VCPF (вінбластин, циклофосфан, цисплатин, 5-фторурацил), а також GP (поєднання гемцитабіну і цисплатину) та СМF (циклофосфан, метотрексат, 5-фторурацил). Після курсів ЕПХТ вивчали ефективність лікування у всіх пацієнтів.
У хворих на РШМ ІІ-ІІІ стадії визначали динаміку основних симптомів (кров'яні виділення, біль, лейкорея), а також наявність чи відсутність інфільтратів у параметрії (обов'язково – КТ). До лікування отримана 100% верифікація процесу. ЕПХТ за схемою МРF та СМF (як складову частину хіміопроменевого лікування) пройшли 17 пацієнтів. З використанням такої самої комбінації проведена внутрішньовенна поліхіміотерапія (ВВПХТ) 19 хворим. Курс поліхіміотерапії тривав 7 діб. Ефект оцінювали до, а також після променевої терапії (ПТ). Крім того, ЕПХТ застосовували у пацієнток з прогресуючим та метастатичним РШМ, що раніше пройшли курс комбінованого лікування (ПТ та хірургічне лікування). Час початку прогресування та розвитку метастазів коливався від 10 до 18 міс після лікування первинного вогнища (в середньому – 12±4 міс). Клінічні прояви прогресування визначались локалізацією і відрізнялись від проявів хвороби у первинних хворих. Для цих осіб були характерні больовий синдром, набряки однієї з кінцівок, біль у животі, в крижах та кістках, наявність ущільнень у тазовій порожнині. Хворі отримали ЕПХТ та ВВПХТ за комбінацією МРF+В (блеоцин 30-60 мг). Дослідження проводили відразу ж після поліхіміотерапії та на 18-21-шу добу. Клінічний ефект цитостатичної терапії (частка позитивних відповідей) за умов ЕПХТ виявився на 21,7% кращим порівняно з таким ВВПХТ (83±5,6 проти 62±4,7%; р<0,05; рис. 2).
У хворих на прогресуючий та метастатичний РТМ час виникнення метастазів і рецидивів значно відрізнявся: від 9 міс в разі тільки хірургічного лікування до 3 років після комбінованого лікування (до- або післяопераційний курс ПТ). Основними симптомами у пацієнток були: збільшення лімфатичних вузлів, біль, лімфостаз кінцівки, закрепи, кров'янисті виділення, пухлинні інфільтрати в малому тазі та черевній порожнині. У хворих цієї групи застосовували комбінацію МРF+V (вінбластин, 5 мг). Ефективність ЕПХТ або ВВПХТ визначали за зменшенням або повним зникненням зазначених симптомів. Оцінку лікування здійснювали безпосередньо після закінчення курсу та через 14-18 діб. В досліджуваній групі клінічна ефективність (відсоток позитивних відповідей) за умови проведення ЕПХТ була дещо вища (61,2±3,8%) порівняно з такою ВВПХТ (57,3±2,5%), але достовірність переваги не підтверджена (р>0,05). 
Під час лікування хворих на РЯ ІІІВ-С стадії переважали муцинозні та папілярні аденокарциноми (79,3%), визначені за допомогою гістологічного дослідження. Основними симптомами хвороби були малорухомі пухлини в тазовій та черевній порожнині, асцит, біль, явища хронічної кишкової непрохідності. Лікувальні комбінації ЕПХТ та ВВПХТ у цій групі були однаковими – МРF+С (циклофосфан, 1200-1800 мг). Оцінку проведеного лікування проводили безпосередньо після закінчення хіміотерапії та на 14-18-ту добу. Клінічна ефективність (відсоток позитивних відповідей) ЕПХТ виявилася на 11,9% вищою, ніж ВВПХТ (76,4±3,1 і 64,5±2,4% відповідно, р<0,05).
У хворих на РПК ЕПХТ застосовували як неоад'ювантну, безпосередньо перед хірургічним втручанням (у пацієнтів із поширеністю процесу Т_2-3), а також як перший етап хіміопроменевого лікування при рецидивах хвороби. Основними симптомами первинного РПК, за зміною яких оцінювали ефективність терапії, були наявність пухлинного утворення, біль, виділення з кишки слизу і крові, тенезми, перифокальне запалення, часткова кишкова непрохідність. Для ЕПХТ застосовували базову комбінацію МРF. Ефективність ЕПХТ визначали через 5-7 діб (оцінку безпосередніх результатів проводили за результатами підрахунку відсотку позитивних змін при об'єктивному огляді та рентгенологічних досліджень і КТ) після закінчення курсу. Позитивна відповідь відзначена практично у всіх хворих – 98,5±2,8% (рис. 3). У разі неоад'ювантного лікування через 5-7 діб пацієнтам виконували радикальні хірургічні втручання, об'єм яких визначався локалізацією пухлини в кишці.
В осіб з рецидивами РПК ЕПХТ застосовували як складову хіміопроменевого лікування. Основними клінічними проявами рецидивів були малорухомі інфільтрати в тазовій порожнині та виражений больовий синдром. На першому етапі лікування проводили ЕПХТ з використанням базової комбінації МРF), наступний етап передбачав ПТ (сумарна вогнищева доза – 42 Гр). Ефект лікування (відсоток позитивних відповідей) визначали безпосередньо після ЕПХТ та через 14-18 діб після опромінення. Порівнюючи безпосередній лікувальний ефект у хворих підгрупи, ми встановили, що позитивні результати були на 17,5% вищі за умов хіміопроменевої терапії з включенням ЕПХТ (61,6±3,7 проти 44,1±3,8%; р<0,05).
У пацієнтів з раком анальної ділянки з поширенням процесу Т_2-3 ЕПХТ застосовували як складову частину хіміопроменевої терапії (ПТ до досягнення сумарної вогнищевої дози 42-50 Гр). Основні симптоми, що характеризували клінічні прояви злоякісних новоутворень цієї локалізації: наявність пухлинного утворення в анальній ділянці, больового синдрому, нетримання калу (при поширенні пухлини на м'язи сфінктера), наявність нориць. Зважаючи на те, що за морфологією 99% пухлин мали характер плоскоклітинного зроговілого раку, для ЕПХТ у цієї групи хворих (як і для ВВПХТ) використовували такі комбінації: МРF та ММіС. Оцінку результатів лікування проводили після хіміотерапії (повторної біопсії) та після опромінення – на 14-18-ту добу. Ефективність (відсоток позитивних відповідей) ЕПХТ в поєднанні з ПТ – 97,4±2,1% – виявилась на 18% вища, ніж ВВПХТ+ПТ – 79,4±2,6% (р<0,05). Статистичної різниці клінічного ефекту залежно від застосованої комбінації хіміопрепаратів не відзначено.
У хворих на ПЗНМТ ЕПХТ застосовували як складову частину хіміопроменевого лікування (ПТ до досягнення сумарної вогнищевої дози 42-50 Гр). Всі пухлинні осередки були верифіковані – переважали недиференційована та поліморфноклітинна саркома. Основні клінічні прояви ПЗНМТ, за змінами яких ми оцінювали ефективність лікування, – наявність та розміри пухлини, біль, обмеження рухомості кінцівок, розлади органів малого таза. ЕПХТ у цих пацієнтів проводили за схемою VCMDtic (вінбластин – 5 мг, циклофосфан – 800 мг, метотрексат – 100 мг, дакарбазин – 200-300 мг). Оцінка проведеного лікування проводилась на 14-18-ту добу після ПТ. Безпосередня ефективність (відсоток позитивних відповідей) за умов поєднання ЕПХТ та ПТ становила 57,2±2,5% і була вищою, ніж у разі комбінації ВВПХТ та ПТ – 51,4±3,7% (рис. 4).
При лікуванні хворих із метастатичним ураженням тазових лімфовузлів (VІІ група – 28 осіб) хіміотерапію (ЕПХТ та ВВПХТ) застосовували в паліативному режимі. У гістологічній структурі попередніх пухлин переважали залозисті та низькодиференційовані форми. Основними симптомами, за змінами яких оцінювали ефективність проведеного лікування (частка позитивних відповідей), були біль, збільшені лімфатичні вузли, лімфостаз кінцівок. ЕПХТ проводили за базовою комбінацією МРF (18 хворих), а також GР (гемцитабін 800 мг, цисплатин – 50 мг; 10 хворих). Оцінку проведених лікувальних заходів проводили на 14-18-ту добу. Клінічна ефективність проведеного лікування (частка позитивних відповідей) за умови ЕПХТ (комбінація МРF) виявилась на 15,3% вищою, ніж у разі ВВПХТ (77,8±2,5 і 62,5±2,7% відповідно, р<0,05), а після застосування GР – ще вищою – 79,8±2,3% (р<0,05). 
Введення протипухлинних препаратів часто супроводжується розвитком побічних реакцій. Ступінь токсичності проведеного лікування ми визначали відповідно до рекомендацій ВООЗ і NCIC (шкала Карновського або ECOG). Зниження функціональної активності нижче 50% за шкалою Карновського або нижче 2-го ступеня за шкалою ECOG вимагає постійного моніторингу хворих і, у ряді випадків, корекції дози протипухлинного агента. Під час проведення ЕПХТ у всіх пацієнтів функціональна активність не порушувалась і відповідала 0-І ступеню за шкалою ECOG (100-80% за шкалою Карновського). 
Аналізуючи характер та кількість загальних токсичних ускладнень під час застосування ЕПХТ та ВВПХТ, слід зазначити, що найчастішим проявом токсичної дії хіміопрепаратів була нудота та блювання, які відзначали практично у всіх хворих досліджуваних груп. Таку високу частоту токсичних ускладнень цитостатичної терапії можна пояснити тим, що в схемах поліхіміотерапії практично у всіх групах застосовували препарати платини, але у пацієнтів, що отримали ЕПХТ, токсичні прояви фіксували у 1,9 раза рідше, ніж ВВПХТ (12,3±3,4 та 22,9±2,3% відповідно, р<0,05). Контроль стану пацієнтів здійснювали за змінами кліренсу креатиніну. Мієлодепресивний ефект цитостатичної терапії під час лікування визначали за змінами показників загальних клінічних досліджень (кількість тромбоцитів, лейкоцитів та їх популяцій). За умови використання ЕПХТ він був на 28,2% нижчим, ніж при ВВПХТ.
Зважаючи на те, що ЕПХТ є інвазивним методом лікування, крім загальнотоксичних проявів хіміотерапії, під час лікування у пацієнтів виникали місцеві ускладнення, пов'язані з самою методикою ендолімфатичних інфузій, із частотою 30-40% [7, 21]. Під час комплексного лікування злоякісних новоутворень малого таза хворим досліджуваних груп нами було виконано 820 ендолімфатичних інфузій хіміопрепаратів. Характер та кількість місцевих ускладнень, що виникли у пацієнтів під час проведення ЕПХТ, представлені у таблиці.
Застосування розроблених комбінацій хіміопрепаратів та методики приготування їх колоїдних розчинів (на основі альбуміну) із використанням електронних інфузоматів під час ендолімфатичних інфузій дало змогу зменшити частоту місцевих ускладнень з 33,5 до 15,3% (р<0,05) порівняно з літературними даними [7, 21].
Результати щодо клінічної ефективності лікування, крім об'єктивних даних, були підтверджені і результатами досліджень патоморфологічних змін тканин пухлини та позитивними змінами морфометричних критеріїв. Так, у разі застосування ЕПХТ глибина лікувального патоморфозу за класифікацією К.О. Галахіна (2000) відповідала І ступеню в злоякісних пухлинах тіла матки та ПЗНМТ і збільшувалась до ІІ-ІІІ ступеня в пухлинах шийки матки, яєчника, прямої кишки та анальної ділянки.
Позитивний клінічний ефект ЕПХТ, на наш погляд, забезпечується не тільки безпосереднім впливом цитостатичних агентів на клітини пухлини, а й стабілізацією імунітету. Досліджуючи стан імунітету хворих перед початком лікувальних заходів, слід відзначити глибокі порушення всіх його ланок [1, 2, 6, 12, 13]. Це пояснюється, зокрема, і тим фактом, що всі пацієнти досліджуваних груп мали поширений пухлинний процес – ІІ-ІІІ стадії. Особливо страждала система клітинного імунітету, що пов'язано із продукцією пухлиною трансформуючого фактора росту, який пригнічує клітинний імунітет. Практично у всіх хворих до лікування відмічалось значне зменшення CD3+ (Т-лімфоцитів) та CD4+ (Т-хелперів), у деяких (пацієнти з РШМ) навіть у 2 рази. При цьому виявлялось, як правило, збільшення CD8+ (Т-супресорів), що свідчило про наявний імунодефіцит, який є наслідком виснаження імунної системи. 
Гуморальна ланка імунітету в осіб досліджуваних груп не так істотно зазнавала негативного впливу злоякісних новоутворень, на що вказував практично рівний нормі показник CD22+ (В-лімфоцитів). Практично у всіх хворих перед лікуванням відзначалась висока концентрація циркулюючих імунних комплексів, за рахунок формування яких не тільки нейтралізуються протипухлинні антитіла, а й забезпечується блокада рецепторів антигенного розпізнавання імунокомпетентних клітин і пухлинних антигенів, що захищає неоплазію від цитолітичного удару Т-кілерів. 
Під час аналізу отриманих даних про зміни в імунному статусі хворих виявлено вірогідне підвищення показників клітинного імунітету (CD3+, CD4+, CD8+) після ЕПХТ практично в усіх досліджуваних групах, при цьому збільшення CD8+, як правило, було не таким значним, як Т-хелперної ланки. Зростання кількості Т-лімфоцитів (CD3+) та Т-хелперів (CD4+), а також пов'язане з ним збільшення імунорегуляторного індексу (CD4+/CD8+) після ЕПХТ констатовано в усіх досліджуваних групах. Під час подальшого поглибленого вивчення стану імунної системи у хворих зі злоякісними новоутвореннями малого таза встановлено високий рівень апоптозу лімфоцитів, який перевищував показники здорових людей у 4-24 рази. Після проведення курсів ЕПХТ позитивні зрушення в імунному статусі пацієнтів підтверджуються також зменшенням апоптозу лімфоцитів, індукованого злоякісним процесом.

Висновки
1. Застосування ЕПХТ в комплексі лікування дозволяє покращити клінічний ефект терапії (частку позитивних відповідей) у хворих на РШМ на 23,1% порівняно тільки з класичною поєднаною ПТ (88,3±2,4 проти 63,4±2,7%, р<0,05); в осіб із рецидивним та прогресуючим РЯ – на 11,9% порівняно з ВВПХТ (76,4±3,1 проти 64,5±2,4%, р<0,05); у пацієнтів з рецидивами РПК – на 17,5% порівняно із застосуванням тільки ПТ (61,6±3,7 проти 44,1±3,8%, р<0,05); у хворих на рак анальної ділянки – на 18,1% порівняно із застосуванням лише ПТ (97,4±2,1 проти 79,4±2,6%, р<0,05).
2. Використання ЕПХТ в комплексному лікуванні покращує загальне п'ятирічне виживання пацієнтів з РШМ на 26,1% (р<0,05) порівняно із застосуванням тільки поєднаної ПТ, з метастатичним та прогресуючим РЯ – на 37,1% (р<0,05) порівняно з ВВПХТ, з РПК – на 34,1% (р<0,05) порівняно тільки з хірургічним лікуванням, раком анальної ділянки – на 18,3% (р<0,05) порівняно тільки з ПТ.
3. Отримані результати досліджень дозволили окреслити основні напрями використання ЕПХТ: 
• при поширених формах злоякісних новоутворень, тобто у тих випадках, коли виконати радикальне хірургічне втручання неможливо. Слід зазначити, що використання цього методу актуальне практично при всіх локалізаціях пухлин;
• для неоад'ювантної терапії злоякісних новоутворень із метою зменшення проліферативної активності пухлинного вогнища перед хірургічним втручанням;
• як складова частина хіміопроменевого лікування, коли питання про радикальну операцію вирішується у випадку позитивної відповіді;
• при злоякісних новоутвореннях малого таза, перебіг яких ускладнився запальними процесами;
• під час лікування рецидивів пухлин різних локалізацій, особливо новоутворень органів малого таза;
• під час лікування хворих із метастатичним ураженням лімфатичних вузлів, локалізованих у межах малого таза та в позаочеревинному просторі. 
На підставі аналізу найближчих і віддалених результатів лікування хворих зі злоякісними пухлинами шийки матки, ендометрію, яєчників, прямої кишки, ПЗНМТ доцільно рекомендувати ЕПХТ для більш широкого застосування у практиці онкологічних стаціонарів із метою підвищення клінічної ефективності терапії, зменшення частоти рецидивів і метастазів та поліпшення професійно-соціальної реабілітації хворих, що спрямоване на досягнення значного економічного ефекту.

Література
1. Лойт А.А., Гуляев А.В. Теория лимфогенного метастазирования рака и пролиферации. – Санкт-Петербург: ЭЛБИ, 2003. – 87 с.
2. Абелев Г.И. Иммунология рака // Вест. РАМН. – 1999. – № 4. – С. 21-25. 
3. Бережная Н.М. Иммунология и иммунотерапия злокачественных новообразований // Журн. практ. врача. – 1997. – № 4. – С. 11-14.
4. Буянов В.М., Данилов К. Ю., Радзиховский А.П. Лекарственное насыщение лимфатической системы. – К: Наук. думка, 1991. – 136 с.
5. Вінницька А.Б. Ретроспективний аналіз комбінованого лікування хворих на рак шийки матки: шляхи оптимізації лікувальних програм // Онкологія. – 2002. – № 1. – С. 40-41.
6. Винокуров В.Л., Некласова Н.Ю., Жаринов Г.М. и др. Эффективность рентгено-эндоваскулярных вмешательств в лечении больных с далеко зашедшим раком шейки матки // Проблемы соврем. онкологи: Тез. докл. IV Всерос. съезда онкологов. – Ростов н/Д, 1995. – Т. 2. – С. 489-490.
7. Винокуров В.Л. Рак яичников, закономерности метастазирования и выбор адекватного лечения больных. – СПб: Фолиант, 2004. – 332 с.
8. Кныш В.А., Тимофеев Ю.М. Злокачественные опухоли анального канала. – М.: Онколог. науч. центр им. акад. Блохина, 1997. – 303 с.
9. Гриневич Ю.А. Основные принципы использования иммунотерапии при лечении больных со злокачественными новообразованиями // Онкология. – 2001. – № 2-3. – С. 216-219.
10. Гриневич Ю.А., Каменец Л.Я. Основы клинической иммунологии опухолей. – К.: Здоров'я, 1986. – 160 с.
11. Задорожный А.М. Опыт эндолимфатической химиотерапии злокачественных опухолей / VІІІ съезд онкологов Украины: Тез. докл. – К., 1990. – С. 400-401.
12. Евтушенко Г.В., Свинцицкий В.С. Побочные эффекты химиотерпии и их коррекция у больных с распространенным раком яичника // Укр. хіміотерапевт. журн. – 2000. – № 4. – С. 32-36. 
13. Ермакова Н.А Роль химиотерапии на различных этапах лечения рака шейки матки. // Практ. онкология. – Т. 3, № 3. – 2002. – С. 211-219.
14. Канаев С.В. Химиолучевое лечение рака прямой кишки // Практ. онкология. – Т 3. – № 2. – 2002. – С. 123-129. 
15. Колесник Е.А., Черный В.А., Кикоть В.А. Эндолимфатическая ПХТ с локальной СВЧ-гипертермией в комплексе лечения распространенных форм рака прямой кишки // Клін. хірургія. – № 5. – 1993. – С. 25-27.
16. Колобов С.В., Ярема И.М., Зайратьянц О.В. Основы регионарной иммунотерапии. – М.: ГОУ ВУНМЦ МЗ РФ, 2001. – 182 с.
17. Левин Ю.М. Основы лечебной лимфологии. – М.: Здоровье, 1986. – 176 с.
18. Панков А.К. Эндолимфатическая полихимиотерапия в лечении злокачественных опухолей. – М.: Медицина, 1985. – 121 с.
19. Розенко Л.Я., Непомнящая Е.М., Рубцов В.Р. Патоморфоз рака шейки матки при эндолимфатическом введении иммуномодулирующих препаратов // Вопр. онкологии. – 2001. – № 3. – С. 315-322.
20. Руководство по химиотерапии опухолевых заболеваний // Под ред. Н.И. Переводчиковой. – М: Практ. мед., 2005. – 693 с.
21. Справочник по онкологии / Под ред. проф. С.А. Шалимова, проф Ю.А. Гриневича, проф. Д.В. Мясоедова – К.: Здоров'я, 2000. – 558 с.

Комментарии к статье