Слава Україні!

Хронічний вірусний гепатит: нові тенденції та підходи до терапії

Хронічний вірусний гепатит: нові тенденції та підходи до терапії

У структурі захворювань печінки, які серед усіх причин смерті знаходяться на десятому місці, великий відсоток належить хронічним вірусним гепатитам (ХВГ). Однією з основних причин низької реабілітації хворих вважають недостатнє використання комплексних

Є. М. Нейко, І. М. Шевчук, Б. І. Васильчук, З. Я. Гринів, І. В. Явдик, Н. І. Чигур, Івано-Франківська державна медична академія

У структурі захворювань печінки, які серед усіх причин смерті знаходяться на десятому місці, великий відсоток належить хронічним вірусним гепатитам (ХВГ). Однією з основних причин низької реабілітації хворих вважають недостатнє використання комплексних методів лікування, які б включали середники з безпосереднім впливом на порушені ланки патогенезу захворювання.

Саме тому, на сьогоднішній день важливою є проблема пошуку і впровадження в практику нових лікарських препаратів.

Згідно з сучасними уявленнями при ХВГ основними патогенетичними ланками є гіперпродукція вільних радикалів, ініціація перекисного окислення ліпідів (ПОЛ), порушення проникності мембран гепатоцитів, пригнічення синтезу білка, зміни осмотичного стану мембран тощо [2]. Окрім того, при ХГ розвивається ряд змін печінкової гемодинаміки, ступінь яких визначається тривалістю захворювання і активністю патологічного процесу (В.Є. Нейко, 1983).

Наведені дані слугували передумовою для вивчення ефективності комплексного використання вітчизняного препарату тіотриазоліну. Експериментальними дослідженнями доведено його виражену антиоксидантну, протизапальну і анаболічну активність, яка сприяє процесам регенерації печінки, знижує ознаки жирової інфільтрації та стримує утворення центролобулярних некрозів. Проте, клінічні аспекти застосування тіотриазоліну при ХГ вивчаються лише окремими авторами [2].

Мета дослідження – на основі вивчення клініко-функціональних та структурних закономірностей перебігу хронічного вірусного гепатиту В розробити методичний підхід до лікування таких хворих тіотриазоліном.

Матеріали та методи дослідження Обстежено 36 хворих на хронічний вірусний гепатит В з мінімальним ступенем активності – ХВГ(м). Середній вік хворих становив 46,2±7,3 року.

Лікування тіотриазоліном проведено у 20 осіб з ХВГ(м). Препарат призначали по 0,1 г тричі на день, упродовж 18-20 діб. Контрольну групу становили відповідно 16 хворих, що отримували традиційну терапію, яка включала дієту, вітаміни, ліпоєву кислоту. Обстежено також 20 практично здорових осіб.

На початку і після курсу лікування проводили комплекс клінічних, лабораторних і функціональних методів дослідження. Визначали рівень білірубіну в сироватці крові, аспартат- та аланінамінотрансферазну активність (АсАТ, АлАТ). Аналізували активність антиоксидантної здатності (АОЗ) за концентраціями в сироватці крові церулоплазміну (ЦП) та трансферину (ТФ), беручи за умовну одиницю ступінь помутніння 0,2 мл крові, за методикою Г.О. Бабенко (1968), рівнів сульфгідрильних груп (SH-груп) у сироватці крові за методом В.Ф. Фоломєєва (1981). Стан ПОЛ характеризували за показниками хемілюмінісценції (ХЛ) сироватки крові та вмісту в ній малонового діальдегіду (МДА), за методикою Р.А. Тімірбулатова і співавт. (1981).

Результати та їх обговорення У процесі лікування хворих на ХГ відмічено цілий ряд позитивних лікувальних властивостей тіотриазоліну. Зокрема, в основній групі хворих вже з 3-5-ї доби відмічали зменшення болю і відчуття важкості в правому підребер’ї, гіркоти в роті, свербіння шкіри. Повне зникнення цих ознак спостерігали на 12-18-ту добу лікування практично у всіх хворих. У групі хворих, які отримували традиційну терапію, динаміка показників була менш значущою.

Аналіз біохімічних показників крові показав, що до початку лікування відмічається збільшення АсАТ і АлАТ активності, відповідно 0,84±0,14 ммоль/(л•год) і 1,48±0,11 ммоль/(л•год) та гіпербілірубінемія – 34,12±4,53 мкмоль/л.

Лікування тіотриазоліном привело до послаблення активності цитолітичного синдрому, що проявлялося зменшенням рівня трансаміназ сироватки крові. Зокрема, АсАТ активність знижувалася до 0,41±0,07 ммоль/(л•год), що становило 51,6% (p<0,01). У контрольній групі цей показник змінювався лише на 28% (p<0,05), а АлАТ відповідно на 25% (p<0,05), тоді як у групі спостереження АлАТ активність зменшувалася до 0,61±0,08 ммоль/(л•год), залишаючись лише на 5,2% вище за норму (p<0,01).

Аналіз стану ПОЛ та АОЗ показав, що у хворих на ХВГ мають місце неоднозначні зміни показників ліпопероксидації. Так, інтенсивність утворення в біосистемі вільних радикалів, яку характеризує світлосума спонтанного світіння (S0), була значно підвищена у порівнянні з нормальними показниками (p<0,001). У хворих з ХВГ(м) ці зміни становили 216,28±28,76 імп•сек•102 (p<0,001). На підвищення рівня гідроперекисів указує істотне зростання амплітуди швидкого спалаху (hFe), яка у хворих на ХВГ(м) була підвищена в 2,7 разу (p<0,001), порівняно з групою практично здорових осіб. Відзначається також вірогідне зростання показника тангенса кута альфа, що характеризує швидкість окислюваності ліпідів.

Вміст малонового діальдегіду перевищував норму на 58,2% (p<0,001). Концентрація ЦП збільшувалася на 53,2% (p<0,001), а ТФ вірогідно зменшувалась у всіх обстежуваних хворих на 18,4% (p<0,001).

Саме процеси ПОЛ регулюють цілісність та функціональну активність мембранних утворень клітин, що лежать в основі резистентності гепатоцитів, а їх порушення є причиною цілого ряду патологічних змін, які призводять до метаболічних порушень на рівні клітини [3]. Таким чином, при ХВГ у цілому має місце зниження антиокислювального резерву організму та інтенсифікація процесів ПОЛ.

Призначення хворим тіотриазоліну також позитивно вплинуло і на процеси ПОЛ через пригнічення останніх. Так, інтенсивність утворення вільних радикалів зменшувалася з 217,25±32,15 до 101,13±11,87 імп•сек•102, що становить 53,4% (p<0,001), у хворих групи контролю світлосума спонтанного світіння зменшилася на 38,1% (p<0,01), але залишалася вище норми. Вміст гідроперекисів у групі спостереження знижувався на 61,4% (p<0,001), а амплітуда сповільненого спалаху – з 114,49±22,08 до 21,97±3,86 мм і становила 80,8% (p<0,001).

У пацієнтів з використанням середників традиційної терапії амплітуда швидкого спалаху зменшувалася з 182,91±29,56 до 94,32±8,25 мм (p<0,01), а сповільненого спалаху – лише на 44,1% (p<0,01).

Під впливом лікування з включенням тіотриазоліну значно збільшувались і антиоксидантні захисні властивості сироватки крові, про що свідчить збільшення латентного періоду та зниження світлосуми ініційованого світіння. Так, латентний період після лікування становив 23,09±2,95 ум. од. проти 14,19±1,28 ум. од. (p<0,01). У хворих контрольної групи існує тенденція до подовження латентного періоду (p>0,05).

Світлосума ініційованого світіння у хворих основної групи після лікування становила 46,91±7,25 імп•сек•104 (до лікування вона дорівнювала 182,93±34,26 імп•сек•104), у хворих контрольної групи – 99,83±16,84 імп•сек•104 (до лікування – 181,71±34,45 імп•сек•104). Вагомих змін зазнає і тангенс кута альфа, який знижувався в усіх обстежуваних хворих. Однак в групі пацієнтів, де застосовувався тіотриазолін цей показник зменшувався з 1,24±0,16 до 0,24±0,28 радіан, що становило 80,6% (p<0,001), натомість у групі з використанням загальноприйнятої терапії – з 1,21±0,19 до 0,75±0,12 радіан (p<0,05), при нормі 0,18±0,03 радіан.

Рівень МДА в групі спостереження вірогідно зменшувався з 133,92±7,25 до 78,24±6,27 млмоль/л (p<0,001), а в контрольній групі – з 107,13±5,13 до 86,48±3,56 млмоль/л (p<0,01).

Концентрація ЦП у осіб, які отримували тіотриазолін, зменшувалася з 44,92±2,07 до 32,02±1,49 ум. од., що становило 28,7% (p<0,001). У групі контролю також утримувалася вірогідна динаміка (p<0,05), проте відсоток зменшення концентрації ЦП значно менший і становив 16,7%. Концентрація ТФ вірогідно зростала на 18,4% (p<0,01) у пацієнтів, що отримували тіотриазолін, натомість при застосуванні традиційного лікування таких змін не спостерігали і динаміка не була вірогідною (p>0,05).

Під впливом терапії тіотриазоліном констатовано позитивну динаміку зростання вмісту сульфгідрильних груп (SH-груп): основних – на 39,2%, залишкових – на 62,5% та білкових – на 36,1%, з високим ступенем вірогідності (p<0,001). Нормалізувався вміст білкових та залишкових SH-груп. Кількість основних SH-груп відрізняються від норми лише на 1,26% (p<0,01). У хворих контрольної групи таких змін не спостерігали, причому білкові SH-групи збільшувалися лише з тенденцією до вірогідності (p>0,05).

Висновки Підводячи підсумок вищевикладеному, слід відзначити, що після проведеного лікування хворих на ХВГ(м) із використанням тіотриазоліну знижується інтенсивність процесів вільнорадикального окислення ліпідів та менше виснажуються антиоксидантні резерви організму порівняно з групою хворих, в якій були застосовані середники традиційної терапії. Позитивно змінюються параметри, які віддзеркалюють зростання антиоксидантного потенціалу, зокрема збільшення тривалості латентного періоду та зниження світлосуми ініційованого світіння, які у хворих на ХВГ(м) практично досягають рівня контрольних величин. Практично нормалізується тіоловий спектр крові, активність металопротеїдів цілеспрямовано позитивно змінює свої показники залежно від патогенетичного процесу їх дестабілізації.

Таким чином, отримані дані свідчать про ефективність тіотриазоліну в лікуванні ХГ, підтверджують його гепатопротекторну й антиоксидантну дію. Враховуючи те, що тіотриазолін має широкий спектр лікувальних впливів – антиоксидантну, протизапальну та мембраностабілізуючу дію – він може з успіхом застосовуватися в лікуванні хворих на ХВГ.

Література

  1. Бычкова Н.Г., Шипулин В.П., Фомина А.А., Бычкова С.А. Клинико-иммунологическая эффективность нового лекарственного препарата «Эрбисол» у больных хроническим гепатитом // Врачеб. дело. – 1995. – №3-4. – С. 65-67.
  2. Дроговоз С.М. Новые гепатопротекторы: тиотриазолин и антраль // Харьковский мед. журн. – 1995. – №3-4. – С. 82-83.
  3. Плахотнік С.В., Харченко Н.В., Синельник О.Д., Швець Н.І. Вплив гепатопротекторів на рівень перекисного окислення ліпідів крові у хворих на хронічний гепатит // Лікарська справа. – 1997. – №5. – С. 132-134.
  4. Шувалова Е.П., Антонова Т.В. Прогностическое значение функционального состояния и интенсивности липопероксидации мембран эритроцитов при вирусных гепатитах // Рос. журн. гастроэнтерол., гепатол. и колопроктол. – 1997. – VII, №2. – С. 46-50.
  5. Sherlock S. IV International symposium on Viral Hepatitis: summary // J. Hepatology. – 1995. – 22 (suppl. 1). – P.160-163.